Серед закладів Національної академії медичних наук України широко відомий на вітчизняному медичному просторі та у світі – Національний науковий центр радіаційної медицини. Тут надають меддопомогу людям, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Лікують і дітей, і дорослих, займаються профілактикою недуг та творять сучасну українську науку. Про набутий досвід, втілення медичних програм, наукові мрії та секрети особистого шляху до професійних вершин розповідає генеральний директор Національного наукового центру радіаційної медицини, академік НАМН України, доктор медичних наук, професор Димитрій БАЗИКА.
– Димитрію Анатолійовичу, час дитинства для кожної людини – незабутній, це етап, коли закладається характер, звички, формується погляд на світ. Звідки бере початок ваша життєва стежина?
– Я народився у місті, яке ще називають перлиною Чорного моря – Одесі, в лікарській родині. Батько – дерматолог, мама працювала рентгенологинею. Згодом тата перевели до Кишинева, як і багатьох інших спеціалістів, які ліквідовували наслідки епідемічного неблагополуччя після війни. Коли батько захистив кандидатську дисертацію, то його професійний шлях проліг до Туркменистану, там народилася моя молодша сестричка. З дитинства залишилися в пам’яті лише якісь уривки спогадів – військовий парад в Ашхабаді, хати-мазанки, в яких мешкали місцеві жителі, й завдяки яким вони залишилися живими під час землетрусу. З пам’яті виринають найкращі миті життя та спілкування з моїми родичами, які спочатку жили в передмісті, а згодом переїхали до Одеси. Найбільш яскравими залишилися, певна річ, спомини про міський пляж «Аркадія», куди ми хлопчаками бігали купатися в морі. Тоді він був позбавлений натовпу відпочивальників, навколо – піщаний берег, плюскіт хвиль і безкрайня морська далечінь.
Батьків я завжди бачив у роботі, тато писав кандидатську дисертацію, мама зазвичай працювала на півтора окладу, що пізніше позначилося на її здоров’ї, бо отримала професійне захворювання, пов’язане з дією рентгенівського опромінення, а моїм вихованням найбільше займалася бабуся, яка ще за царату закінчила гімназію. За радянських часів цієї освіти вистачило, щоб бути вчителькою молодших класів. Її любові та ласки мені не бракувало. Ще змалечку бабуся привчила мене до книжки, абетку освоїв доволі рано, й усе, що потрапляло до рук, читав з великою насолодою та захопленням. Моїми вихователями були герої літературних творів, наприклад, відомий у ті часи льотчик, учасник порятунку екіпажу «Челюскін» та арктичних експедицій, Герой Радянського Союзу Михайло Водоп’янов.
– Щодо вибору професії, то, напевне, це питання у вас й не виникало, бо, коли батьки – лікарі, то сам Бог велів іти в медицину?
– Саме так. Наша сім’я мешкала тоді в Запоріжжі, то я подався до Запорізького медичного інституту. Закінчив навчання 1976 року й поїхав працювати за скеруванням до міста Богуслав, що на Київщині. Згодом закінчив аспірантуру та пішов у науку.
– Коли на вашому професійному обрії з’явилася радіологія?
– З початку 1984 року працював старшим науковим співробітником науково-дослідницького сектора Київського медичного інституту, займався проблемами дерматології. Коли ж навесні 1986 року сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС, я був консультантом республіканського госпіталю Міністерства внутрішніх справ. Першими, кому мені довелося надавати допомогу, були міліціонери з важкими опіками шкіри, які пов’язані з бета-опроміненням. А вже наприкінці року в Києві зорганізували Науковий центр радіаційної медицини, куди мене прийняли працювати та де я пройшов усі щаблі професійного зростання – від старшого наукового співробітника й до генерального директора, як відаєте.
– Коли в жовтні 1986 року створювали Науковий центр радіаційної медицини, він підпорядковувався безпосередньо Академії медичних наук СРСР. Як вдалося залишити цей заклад на теренах України?
– Це було непростим завданням, бо коли щойно створили Центр радіаційної медицини в Києві, то виникали ідеї перенести його до Москви. Але здоровий глузд переміг, адже нереально було б їздити фахівцям з Москви до Києва лікувати постраждалих, більшість яких мешкала на теренах України. Тому такий центр вирішили створити все-таки в Києві, але у системі Академії медичних наук СРСР. Втім, коли вже відновили державну незалежність, то 1991 року наш заклад опинився в юрисдикції Міністерства охорони здоров’я, потім ми були у спільному підпорядкуванні МОЗу та НАН України й лише 1993 року, коли було створено Національну академію медичних наук, наш Інститут став одним з перших серед інших закладів академії. Ми й нині залишаємося однією з найпотужніших установ НАМН України.
– Димитрію Анатолійовичу, більша половина вашого професійного життя пов’язана з Національним науковим центром радіаційної медицини. Хто став вашим наставником у часи входження до цієї сфери?
– Незважаючи на те, що доля послала мені на цьому відрізку життєвого шляху чудових фахівців своєї справи, найпершим моїм Вчителем, вважаю свого батька. Він навчав усього – і науковим підходам, і клінічному мисленню, і навіть людяності, що дуже важливо для того, хто своєю професією обрав медицину. На жаль, він рано пішов з життя. Взагалі ж мені щастило на вчителів. Докторську дисертацію, присвячену питанням імунологічних механізмів дії іонізуючої радіації на нервову систему, взаємодії нервової та імунної системи за опромінення, писав під керівництвом професорки Ангеліни Іванівни Нягу, професора Анатолія Андрійовича Чумака, які мені дуже багато допомогли в осмисленні всіх цих процесів.
– Науковий центр радіаційної медицини НАМН України, до якого нині їдуть за висококваліфікованою допомогою, вже став широковідомою установою не лише в нашій країні, а й у світі.
– За тридцять п’ять років, а це вік нашого центру, 110 тисяч пацієнтів пройшли у нас лікування, яке в більшості випадків поліпшило їхнє здоров’я.
Госпітальна база нашого центру розгорнута на 530 ліжок, маємо, зокрема, 10 спеціалізованих відділень для дорослих і три – для дітей. Дві поліклініки радіаційного реєстру, які за зміну можуть прийняти майже 900 відвідувачів. Клінічний профіль центру спрямовано передовсім на ліквідаторів-чорнобильців та інших постраждалих із забруднених радіонуклідами територій.
Намагаємося активно поєднувати лікувальну практику з найновішими досягненнями світової та вітчизняної науки. Медики й науковці працюють у тісній взаємодії. Водночас з лікувальними та профілактичними заходами вивчаємо й вплив радіаційних наслідків Чорнобильської катастрофи, а також нерадіаційних, бо люди пережили сильний стрес, залишили власні домівки, перебували в несприятливих соціальних умовах. Вчені центру досліджують і вплив інших джерел опромінення, розробляють, впроваджують методи молекулярно-генетичної діагностики онкологічних та онкогематологічних захворювань, що пов’язані з радіацією. Впродовж 25 років ми також систематично ведемо медичний нагляд за станом здоров’я 4,5 тисяч юних мешканців Народицького району Житомирської області. В полі зору, зокрема, онкологічні захворювання. На базі нашого закладу створений та активно діє міський центр трансплантації кісткового мозку з висококваліфікованим науково-лабораторним супроводом.
– Нині більшість закладів медичного профілю, зокрема, й інститути НАМН, нарікають на недостатнє фінансування. Як у вас справи йдуть?
– Звісно, ми б бажали кращого, але наразі держава певним чином забезпечує наші потреби. Зокрема, торік за програмою розвитку установ Національної академії медичних наук ми закупили на 60 мільйонів гривень новітнього обладнання, що, певна річ, дозволило розширити наші діагностичні можливості. Торік також відбулася значима для нас подія – сесія виконавчого комітету ВООЗ одностайно ухвалила рішення про те, що меморіальну премію імені генерального директора ВООЗ Лі Чон-Вука присудили нашому Національному науковому центру радіаційної медицини. Звісно, радіємо такій події, бо це визнання на міжнародному рівні. До слова, наших науковців дуже поважають в Японії, й вони належно оцінюють те, що робимо, аби зменшити медичні наслідки радіації. Коли сталася велика аварія на Фукусімі, наших фахівців запрошували до Японії, часто проводили консультації. В наших вчених є чимало спільних з американськими вченими наукових публікацій щодо ефектів іонізуючого опромінення в найбільш рейтинговому у світі журналі «Science». Але й проблем також вистачає, зокрема, загострилося питання щодо рівня оплати праці науковців, які трудяться в наших медичних клініках, та лікарів, медичних сестер. Ви, напевне, знаєте, що згідно з указом Президента значно зріс рівень заробітної плати медичних працівників. От і виходить, що професор отримує нині майже сім тисяч гривень, а лікар, який використовує його інтелект та напрацювання, чи не втричі більше. Певна річ, це компрометує сам фах науковця. Як маємо тоді роз’яснити молодим вченим, що вони повинні проводити дослідження, наукову діяльність фактично за копійки. Тому держава повинна ці питання не залишати осторонь, а вирішувати, до того ж терміново, сподіваємося, що вже до завершення цього року.
– Ще одна місія вашого центру – створення концепції захисту населення в зв’язку з Чорнобильською катастрофою. Чи вдалося її зреалізувати?
– У певні роки, починаючи з 1990 року, коли була створена концепція «35 бер за життя», було розроблено кілька «чорнобильських» своєрідних «інструкцій» щодо безпечного проживання людини на територіях України, які зазнали радіоактивного забруднення, так звані перша, друга і колишня третя, більше відома, як зона відселення. Наразі розробляється нова концепція відповідно з Указом Президента України та рішеннями уряду.
Свого часу законодавство України встановило, що людина повинна отримувати не більше 1 мілізіверта на рік, це стосується чорнобильського опромінення. Але в 1990-і, 2000-і роки люди отримали значно вищі дози, особливо мешканці північно-західних регіонів України – Волинської, Рівненської, Житомирської областей. Радіація з ґрунтів разом з вирощеними овочами, ягодами та грибами на цих територіях надходить до їжі, що, певна річ, збільшує радіаційне навантаження на організм. З іншого боку, на Київщині колись забруднені радіонуклідами території нині вже стали придатними для господарської діяльності. Є такий захід, як загальна державна дозиметрична паспортизація з проведенням дозиметричного контролю, коли визначають, які дози в населених пунктах, і чи можна відміняти захисні заходи, чи варто ще зачекати. Всі ці дії повинні виконувати із залученням вчених-дозиметристів, епідеміологів, тоді й результати будуть кращими та люди будуть більш захищені.
– Не можемо пройти осторонь теми коронавірусу. Як нині працює Інститут, маю на увазі в умовах пандемії COVID-19?
– Ми одні з перших установ академії перепрофілювали частину відділень в часи першого та другого піку епідемії коронавірусу, коли вже фіксували випадки «Дельти». Загалом пролікували понад 200 хворих. Узагалі ж провели чималу роботу, підвели централізовану подачу кисню до кожної палати. Отримали непогані результати. Коронавірусна інфекція вражає чи не всі органи та системи, але ми зауважили, як по-особливому вона впливає на організм людей, які зазнали впливу іонізуючого опромінення. Виходить, є певні особливості реакції організму на цю інфекцію та її перебіг і це те, що наші науковці наразі вивчають.
– Які перспективи подальшої діяльності вашого центру?
– Нашим головним завданням і надалі залишається надання клінічної високоспеціалізованої допомоги людям, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС. Будемо займатися лікуванням і дослідженням віддалених ефектів Чорнобильського лиха – це судинні захворювання, цереброваскулярна патологія, катаракти, частота яких значно підвищена в опромінених пацієнтів, пухлини. Плануємо поглиблювати науково-дослідну складову в певних обширах, передусім на молекулярно-генетичному рівні. Продовжимо співпрацю з науковцями Японії, США, Франції, Німеччини. Попереду нові обрії дослідницької роботи. Вже підросло покоління, яке в дитинстві зазнало впливу іонізуючого випромінення, отож маємо подбати про цю категорію пацієнтів.
– Кожен науковець та лікар має професійну заповітну мрію, якщо можна, поділіться своєю.
– Вона нерозривно пов’язана з Національним науковим центром радіаційної медицини. Хочеться, аби наші науковці мали ширше поле фінансових можливостей для втілення своїх наукових проєктів. Наші вчені наділені неабияким потенціалом, про що свідчать досягнення та визнання на світовій арені, але якщо б нас належно підтримувала держава, то результати були б ще кращими.
– Ваше життєве кредо чи улюблений вислів?
– «Працюй та не відступай від своєї мети» – головне правило, якому слідую в житті.
Лариса ЛУКАЩУК